Волинська різня — обопільні етнічні чистки конфліктуючого польського та українського цивільного населення у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. До сьогодні немає порозуміння між українськими та польськими істориками. У Польщі Волинську трагедію називають різаниною, яка офіційно визнана геноцидом. Україна з таким трактуванням не погоджується.
У традиційній польській історії етнічна чистка сприймається виключно до польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Цю тему значно більше досліджували польські історики, які займаються нею від часу закінчення Другої світової війни. Для польських істориків характерно перебільшувати польські жертви, зараховуючи до числа жертв поляків, які сховалися чи втекли від різанини, та применшувати кількість українських жертв, зараховуючи загиблих українців від рук поляків як поляків, що загинули від рук українців, включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули за геть інших обставин і які не мали стосунку до Волинської трагедії.
ПРИЧИНИ
Щодо причин Волинської різні та конфлікту думки польських та українських істориків розділилися. Деякі вважають, що коріння Волинської тягнеться від війни за Львів у 1918 році та перебування земель Зх. Волині та Сх. Галичини в складі міжвоєнної Польщі. В’ятрович узагалі називає конфлікт 1940-х років Другою польсько-українською війною в рамках Другої світової війни.
Українські дослідники вважають, що чи не основною причиною була саме політика Другої Речі Посполитої щодо національних меншин, зокрема українців. Не існувало освіти українською мовою, про свій університет годі було мріяти. В 1938 році Варшава вдалася до безпрецедентної як для гіпер-релігійної країни акції: було знищено біля 150 церков на теренах Холмщини і Підляшшя. На Волині провадилася політика «осадництва», колонізаторам, які приїздили з регіонів Польщі, надавалися кращі наділи землі.
Та польське бачення має хибу: усі напади поляків на українські села і знищення мирного населення трактуються як акції відплати, натомість напади УПА подаються як спланована етнічна чистка.
Більшість українців не зрозуміло претензій поляків, які останні роки здобули імідж наших союзників у всіх наших «правильних» починаннях. Засудження УПА з Варшави сприймається, як ніж у спину. Українська держава в особі президентів Кучми і Ющенка, намагалися знайти порозуміння і не збиралися виправдовувати вбивць. Польська ж сторона свідомо чи ні не захотіла розрізняти конкретних виконавців і УПА в цілому. Не засудила власні «акції відплати». Виникає відчуття, що поляки вирішили скористатися труднощами своїх декларованих друзів, тобто нас. Адже зараз Україна находиться під сильним тиском Росії і під владою ментально радянського Януковича, для якого УПА це злочинці за визначенням. Можна і далі називати себе «адвокатом України у ЄС», але у щирість цих слів тепер віриться мало. Не найкращий ґрунт для «поєднання».
